До повномасштабного вторгнення життя Артура Іваненка було сповнене планів та професійних успіхів. Народившись у Херсоні, він з юності поєднував громадську діяльність із медициною, здобувши освіту хірурга-стоматолога та публічного управлінця. Він успішно працював у двох клініках, був консультантом з прав меншин і розвивав власну ромську молодіжну організацію. 23 лютого 2022 року, напередодні вторгнення, він отримав пропозицію очолити нову сучасну клініку — це був пік його кар’єрних сподівань. Того ж вечора його двоюрідна сестра у розмові пророчо запитала: «А прикинь, якщо завтра почнеться війна?».

Ранок 24 лютого розпочався з крику матері «Війна почалася!» та потужного вибуху — прильоту по аеропорту в Чорнобаївці, що за кілька кілометрів від їхнього дому . Усвідомлення нової реальності прийшло миттєво. Дім Іваненків перетворився на прихисток для майже 50 родичів та сусідів, які провели перші два тижні у підвалі під звуки винищувачів, вуличних боїв та обстрілів. Херсон був окупований у перші ж дні.

Невдовзі Артур був змушений повернутися до роботи в державну клініку. Він був одним із небагатьох лікарів, хто продовжував надавати допомогу в окупованому місті, щодня долаючи пішки кілометри до роботи повз російські патрулі. Йому довелося пережити моменти смертельної небезпеки: надавати допомогу пацієнту під час обстрілу та лікувати російських солдатів під дулом автомата.

Паралельно з роботою Артур організовував гуманітарну допомогу для ромської громади. Зіткнувшись із гострою нестачею ліків у місті, він наважився на ризиковану поїздку до окупованого Криму. Цей шлях пролягав через 17 російських блокпостів, принизливі огляди, допити та зневажливе ставлення окупантів, здивованих тим, що ром може бути лікарем. Повернувшись із двома валізами життєво необхідних медикаментів, він дізнався, що керівництво клініки звільнило його за цю волонтерську місію.

Останньою краплею, що змусила його евакуюватися, стала новина про проведення псевдореферендуму та прямі погрози з боку російських військових. Його шлях порятунку тривав п’ять днів і пролягав через окуповані території та всю Росію до Польщі, а звідти — до Німеччини. Після місяців поневірянь у таборах для біженців він врешті возз’єднався з родиною, але усвідомив, що повернутися до професії стоматолога буде надзвичайно важко. Цей досвід спонукав його тимчасово змінити кар’єрний шлях і вступити на магістерську програму в Центрально-Європейський університет, щоб адаптуватися до нової реальності та продовжити боротьбу за свою спільноту вже на міжнародному рівні.