Для Руслани, студентки-журналістки з Запоріжжя, повномасштабне вторгнення почалося з пробудження о п’ятій ранку, коли брат сповістив: «почалась війна». Виросла у великій ромсько-азербайджанській родині, вона звикла до гамірного дому, сповненого близьких. Цей дім, де її мама на той момент була далеко в Італії, довелося покинути через кілька днів.

Перші дні минули в суцільній тривозі та безперервному моніторингу новин. Рішення про евакуацію далося важко: Руслану долав сором, що вона їде, залишаючи брата та інших близьких. Вона вирушила в дорогу з думкою, що повернеться за два-три тижні, маючи з собою лише маленьку сумку, в яку похапцем поклала ноутбук, книгу та метафоричні карти замість речей першої необхідності.

Шлях на захід перетворився на чотириденне випробування. Спочатку був переповнений евакуаційний потяг із Запоріжжя до Львова, де люди їхали стоячи в тамбурах. Потім — доба очікування у величезній черзі на львівському вокзалі. Найстрашнішим епізодом стала поїздка вщент забитою електричкою до Перемишля: через задуху та паніку пасажири втрачали свідомість, а потяг на цілу ніч зупинився посеред поля без жодних пояснень.

Діставшись Польщі, а звідти — Італії, Руслана возз’єдналася з мамою. Проте рік за кордоном не приніс спокою. Життя в селищі було ізольованим, а всі думки та розмови були прикуті до новин з України. Вона постійно жила у страху за рідних, які залишалися вдома, і відчувала себе відірваною від реальності. Повернення в Україну стало можливим через рік — нове знайомство з українським військовим переросло в кохання і дало сили та мету повернутися додому, щоб будувати майбутнє тут.